Дубенщина - перлина Волинського краю

Дубенщина – перлина Волинського краю, земля славна своїм історичним минулим, архітектурними пам’ятками, а найголовніше  - людьми, які жили тут, обробляли землю, ростили дітей, боронили свій край від ворогів, примножували його багатства. Шляхами Дубенщини ходили відомі діячі культури Герасим та Мелетій Смотрицькі, Іван Вишенський, гетьман Богдан Хмельницький, українські просвітителі Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Леся Українка.

     Археологічні знахідки свідчать, що територія краю була заселена людьми з давніх часів. У селі Липі археологи виявили піздньопалеолітичні стоянки, два давньоруських поселення, древній курган. Біля села Івання наукова експедиція доктора історичних наук І.К. Свєшнікова виявила поховання одного з племен культури кулястих амфор - складену з великих брил гробницю. У ній знаходилися два чоловічі кістяки, три кулясті амфори, дві миски і бурштинова прикраса-амулет. Поселення культури Вербковіце-Костянець, давньоруське городище, давньоруський курганний могильник знайдені у селі Листвині.

     У ХІІ столітті територія краю входила до складу Київської Русі, а згодом до Галицько-Волинського князівства. У 1340 році територію Волині загарбала Литва, а у 1569 році внаслідок Люблінської унії Волинь відійшла до шляхетської Польщі.

     Турки, татари, поляки – всі претендувати на наші землі. Боротьба українського народу проти загарбників знайшла своє відображення у легендах і переказах про назви сіл. Народна уява назву села Тараканів пов’язує з татарським ханом, який зупинився у цьому селі на відпочинок, про що свідчить колишня назва села – Татароханів.

      З давніх давен на  території нинішнього села Тростянець було невелике поселення. Легенда розповідає, що тут жили два брати на прізвисько Трості. Під час нападу монголо-татар брати очолили захист свого села. Один із братів загинув. На честь нього і назвали село Тростянець.

      Неймовірні жахи, плюндрування несли завойовники. За переказами, село Костянець виникло на полі, усіяному людськими кістьми. Пам’ятають донині і про шлях через ліс у селі Липі, яким гнали турки людей.

     Між селами Плоскою і Семидубами у 1651 році під час визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького відбувся запеклий бій козаків та місцевих селян з польсько-шляхетськими військами. За правилами козацько-військового мистецтва оборону займали, виставляючи вози чотирикутником, робили насип. Як пише у своїй монографії “Битва під Берестечком” видатний  вчений, археолог  І.К.Свєшніков,  “довго відбивалися козаки від переважаючого чисельністю ворога, билися до останнього, та не зганьбили козацької слави, 40 козаків було вбито, 17 взято в полон, захоплено кілька возів зерна і 200 биків”.

     Місцеві жителі по-християнськи похоронили полеглих козаків: насипали високу могилу, посадили дерева, кущі, калину. До нашого часу збереглися чотири кам’яні хрести по могилах (так називали цю місцину жителі навколишніх сіл) і ще декілька біля Дитинич, Переросля, що за 2-3 кілометри від місця битви. Козацькі люльки, зброя збереглись в сім’ях жителів Семидубів. З покоління в покоління вони передавали ці реліквії, як безцінні скарби, і зберегли їх  для нащадків.

     У 1981 р. археологічна  експедиція під керівництвом І.К. Свєшнікова провела розвідку в околицях сіл Плоски і Семидубів. Співставлення письмових джерел дозволили І.К.Свєшнікову припустити, що це рештки козацького табору, здобутого посланцями гетьмана Конецпольського, ротмістрами Стжалковським та Суходольським.

     У 1990-х роках  разом з відродженням української державності постає перед нами героїчна історія Козацького редуту. Тесані кам’яні хрести, пам’ятні знаки у формі стилізованої дзвіниці, каплиця нагадують нам сьогодні про цю трагічну подію. Щороку в першу неділю липня тут збирається багато люду, вшановується пам’ять загиблих героїв. Це свято воскрешає душі козацькі, думи козацькі, славу козацьку невмирущу.

     Жителі села Варковичі брали активну участь у визвольній боротьбі під проводом Богдана Хмельницького. Восени 1654 року між Варковичами та Криловом розташувався козацький загін. Саме звідси гетьман 15 вересня пише листа російському царю Олексію про зв’язки свої з воєводою севським Бутурліним і про те, що “указу від царя чекає” щодо “оборони міст наших”.

     На мальовничих схилах правого берега Стубли знаходиться село Білоберіжжя.   Місцевість, де розташоване село, називають ще вдовиною долиною, бо за переказами, жила тут колись Богу угодна вдова. І оберігає Бог цю землю від біди і горя,  живуть тут працелюбні люди,  багата білоберізька земля знаменитостями, бо народжуються на ній талановиті діти.

     Найдавнішою будівлею в селі сьогодні є храм святого Архангела Михаїла. Цей храм  древній, як сама земля, бо ніхто вже не пам’ятає, коли він збудований. Перша згадка про Білоберізький храм у архівах Києва датована 1765 роком. У дзвіниці з північного боку  вказано 1702 рік, як рік ремонту храму і дзвіниці. Але людська пам’ять сягає на багато років назад. З переказів старожилів відомо, що  після Другої світової війни храмовий священик знайшов на престолі у вівтарі тайничок.  У ньому був документ про заснування храму, датований 1600 роком. Ще одну схованку з документом 1600 року було знайдено у 1953 році, коли замінювали центральний купол храму. Майстри прочитали присутнім знайдені документи і заховали назад. Сьогодні купол надійно береже довірену йому таємницю для майбутніх поколінь.  Іконостас виготовив, оздобив різьбою і розписав у 1905 році талановитий іконописець Аполінарій Вишневський.

     У селі Мильчі на початку ХVІІ століття був заснований монастир Різдва Богородиці. Доля Мильчанського монастиря була типовою для невеликих духовних осередків південно-західної Волині. Створені на кошти і згідно із заповітами місцевих феодальних володарів ці монастирі були цілком залежні від релігійних уподобань своїх патронів і досить часто міняли конфесійну приналежність. Чудотворна ікона св. Онуфрія є свідченням взаємопроникнення православної та католицької культурних традицій (велика ймовірність її місцевого волинського походження).

     Мильчанський монастир не був духовним закладом, що провадив свою політику чи славився багатим господарством. Невелика кількість ченців (до 10), дерев’яні, традиційної архітектури споруди ріднили його швидше з парафіяльною церквою, що опікується душепастирством та освітою в середовищі прихожан та  приваблює людей, схильних до справжнього усамітнення.

     На початку ХVІІІ століття господарем села Варковичі був пан Лядуховський. Він дуже боявся доведених до відчаю кріпаків, тому у 1725 році шляхтич споруджує в селі кам’яний замок. Будинок був  двоповерховий, в ньому нараховувалося більше 50 кімнат. Цього ж 1725 року король видав Варковичам, де було уже 98 дворів і проживало 870 жителів, привілей на право називатися містечком. У 1729 році Лядуховський зводить у містечку костел бернардинів. Усередині ХІХ ст. у Варковичах відкрито церковно-приходську школу. Працювала у містечку також музична школа, однокласне училище.

     У 1866 році Варковичі стали волосним центром. Волосна управа знаходилася на місці, де зараз дільнича лікарня. До Варковицької волості належали села Варковичі, Крилів, Заруддя, Листвин, Княгинин, Озеряни, Ульбарів, Копани.

     564 роки виповнюється  Вербі. Село згадується в акті 1442 року про подарування його великим князем литовським українському шляхтичеві Данилкові Мукосієві. У першій половині ХVІІ ст. Верба стала центром волості. На початку ХVІІІ ст. власники Верби  Милинські добилися привілею - заснувати містечко й влаштувати у ньому ярмарки. У 1750 та 1758 роках через Вербі проходив український мандрівний філософ Григорій Сковорода. У 1846 році в селі Верба побував у складі Археологічної комісії Т.Г.Шевченко “Із Крем’янця пішов я через село Верби в Дубно, а із Дубна на Остріг, Корець…” – писав він у повісті “Варнак”.  Тарасовою криницею називають джерело біля села Підлужжя.

      Назва села Смига походить від смуги болота між лісами. Через село протікала невеличка річка Смужка, притока річки Ікви. У кінці ХІХ ст. ці землі викупив граф Берг, німець за національністю. Він був генералом і служив ад’ютантом у царя Миколи ІІ. Граф Берг запрошує з Німеччини і поселяє у Смизі 10 сімей німців ремісників. Вони із смизького дуба, що ріс в пониззях навколишніх лісів, виготовляли клепки до бочок із пивом, вином та горілкою. Було побудовано лісопильню, паровий млин, вузьколінійну залізничну дорогу до урочища Любомирки.

     Біля села Студянка за ініціативою Берга був  побудований конезавод, де вирощували коней для царської кавалерії та артилерії. Поселення німців спочатку не мало назви. Але пізніше, на знак вдячності і поваги до господаря, німці назвали поселення Кеннен Берг – Знатний Берг.

     Мирогоща – рідне село славетної плеяди родини Шумовських. Патріарх родини – Федір Миколайович Шумовський – священик із шляхетного польського роду і священницької родини 55 літ відслужив на благо рідного краю і був одночасно вчителем, лікарем, суспільно-громадським діячем, взірцевим батьком і вихователем як власної, так і парафіяльної сім’ї. Федір Шумовський отримав усі священницькі нагороди, в тому числі і митру, а за громадську діяльність – орден св. Анни ІІІ ступеня. Його діти, розкидані по всьому світу, зуміли вижити на чужині і зробити свій внесок у розвиток духовності , історії, культури. Кошти вкладали в книги, літописи, хроніки й вірили, що наступить пора, коли це буде потрібне українському народові.

     Село Княгинин вперше згадується в описі Кременецького замку, який складено у 1545 році. У грамоті польського короля Сигізмунда Августа 1563 року є прізвище дворянина Богдана Княгининського, який присягнув короні.

      У селі Княгинині пройшли дитячі роки класика польської літератури Антонія Мальчевського, автора першої поетичної повісті „Марія”, 1825 р.

     На пагорбі, недалеко від Дубна, видніються руїни Тараканівського форту, збудованого в другій половині ХІХ ст. для захисту західних кордонів Російської імперії. Автором-проектантом і керівником робіт був інженер-полковник Борисов. На відкриття форту у  1890 році прибув російський імператор Олександр ІІІ із сім’єю.

     Вписала дубенська земля немеркнучі сторінки в літопис Великої Вітчизняної війни. В районі Дубно-Радивилів-Берестечко у червні 1941 року відбулася найбільша танкова битва першого періоду війни, було на тиждень затримано просування углиб країни фашистської танкової армії генерала Клейста. Біля села Птича здійснив танковий таран Герой Радянського Союзу лейтенант О.Ф.Фролов. А побіля села Майдану на горі Широкій розташовувався штаб УПА “Південь”.

     На карті духовності нашого краю є особливо святі місця для кожного. Поблизу сіл Тростянець і Залужжя знаходиться Свята гора „Іспряча” або Божа гора, яка в минулі віки була відома на Волині своєю чудодійністю. Тут з”являвся образ Божої Матері, і тисячі прочан приходили сюди на молебні, приносили різні пожертвування, зцілювались.

     Животворяще джерело Святої Анни, що в Онишківцях, притягує до себе теж багато люду з далеких і близьких країв. Шукають паломники душевного і фізичного порятунку в святій воді.

     … Історія кожного села – це маленький потічок, який зливаючись з іншими, творить історію рідного краю – місця, де людина народилася, де жили її предки, де народилися і живуть батьки. Тож хай свята любов до рідної землі допомагає відродити її велич і славу.

                                              (За матеріалами книги Алли Семенюк „Літопис Дубенського краю”.- Рівне, 2006.- 84 стор.)